Мене звати Віталій, живу в Києві. Раніше у мене було активне соціальне життя — я займався електронною музикою, організовував різні заходи, мав декілька магазинів модного одягу.

Зараз моє життя зовсім інакше. Ми з донькою організували волонтерський штаб «Разом сила», в нашій команді вже 15 людей.  Кожного тижня ми збираємо гуманітарку та веземо її конвоєм в розбомблені міста, такі як Буча та Ірпінь. А зовсім скоро організуємо справжнє свято для діток — з аніматорами та подарунками.

Перше, що я зробив — евакуював доньку з внучкою до Польщі. Батько в мене у віці та має деменцію, тому я звичайно забрав його до себе. Ранок завжди починався однаково — наготував їжі на день, взяв зарядку та поїхав. Повертався я завжди за годину до комендантської, щоб встигнути погуляти з батьком. Перший місяць я не працював, всі мої поїздки були волонтерські. Грошей було мало, проте спільними з татом зусиллями ми могли купувати продукти та пальне. Завдяки йому все це стало можливим.

Одразу, коли дізнався, що через вік та інвалідність зброю мені не дадуть. Я не міг просто сидіти без діла, тому поїхав працювати. Як тільки побачив ціни на поїздки, я зрозумів, що більшості людям це не по кишені. Виконав одне замовлення і вирішив, що буду допомагати безоплатно. Я просто почав збирати їх та відвозив туди, куди міг. Спочатку своїм авто, а потім автобусом. За місяць я вивіз понад 1000 людей. Коли я евакуював рідних, моя онука залишила на торпеді авто маленьку колясочку, за якою мене потім впізнавали — просили сфотографуватися, обіймали та намагалися заплатити. Я, звичайно, гроші не брав, проте інколи привозив додому різні смаколики.

Зустрічалися дівчата, які їздили по місту та годували домашніх тварин. Були ті, які їздили по квартирах знайомих та поливали квіти. Деяким просто потрібна було якось доїхати на роботу, щоб мати кошти на життя. Проте найбільше мене зачепила історія бабусі, яка самостійно пройшла 15 кілометрів з Артема до Житомирської траси, щоб передати племіннику таблетки, які ніде не можна було купити. Я зустрів її на Борщагівській, коли вона поверталася додому, щоб нагодувати котика подруги. Дуже слабенька, але рішуча.

Все почалося ще на початку війни. Коли донька з онукою поїхали в Польщу, вони 2 місяці жили у волонтерському центрі, відправляли посилки в Україну, а я допомагав з логістикою. Донька відправляла гуманітарку, а я розвозив у штаби або роздавав людям. Коли вона повернулася, ми домовилися організувати власний фонд допомоги постраждалим після окупації. Зараз у нас команда з 15 людей, ми називаємося «Разом сила».

Перший раз ми поїхали у 2,5 людини — я, донька та маленька онучка. Другий раз було три авто, а на третій цілих сім, завантажених всім, чим тільки можливо. Ми заїжджаємо у двір та влаштовуємо таке маленьке свято: годуємо, одягаємо, розважаємо. Донька у мене стиліст за професією — вона підбирає людям речі, які їм будуть пасувати.

Попереду у нас аніматори та діджеї, які допоможуть створити правильний настрій. І навіть перукарі, адже це також дуже потрібно.

Неймовірна енергетика людей, яких я перевозив. 99% пасажирів були в одному настрої — всім автобусом аплодували Чорнобаївці, раділи новинам та досягненням ЗСУ. Після однієї поїздки не зупинитися, затягує.

Я б хотів, щоб усі українці залишалися такими ж єдними, як у перші дні війни. Коли люди один одного підтримували та допомагали. Щоб не велися на пропаганду, не шукали зраду та не сварилися — ось тоді ми непереможні.

Мене звати Віталій, живу в Києві. Раніше у мене було активне соціальне життя — я займався електронною музикою, організовував різні заходи, мав декілька магазинів модного одягу.

Зараз моє життя зовсім інакше. Ми з донькою організували волонтерський штаб «Разом сила», в нашій команді вже 15 людей.  Кожного тижня ми збираємо гуманітарку та веземо її конвоєм в розбомблені міста, такі як Буча та Ірпінь. А зовсім скоро організуємо справжнє свято для діток — з аніматорами та подарунками.

Перше, що я зробив — евакуював доньку з внучкою до Польщі. Батько в мене у віці та має деменцію, тому я звичайно забрав його до себе. Ранок завжди починався однаково — наготував їжі на день, взяв зарядку та поїхав. Повертався я завжди за годину до комендантської, щоб встигнути погуляти з батьком. Перший місяць я не працював, всі мої поїздки були волонтерські. Грошей було мало, проте спільними з татом зусиллями ми могли купувати продукти та пальне. Завдяки йому все це стало можливим.

Одразу, коли дізнався, що через вік та інвалідність зброю мені не дадуть. Я не міг просто сидіти без діла, тому поїхав працювати. Як тільки побачив ціни на поїздки, я зрозумів, що більшості людям це не по кишені. Виконав одне замовлення і вирішив, що буду допомагати безоплатно. Я просто почав збирати їх та відвозив туди, куди міг. Спочатку своїм авто, а потім автобусом. За місяць я вивіз понад 1000 людей. Коли я евакуював рідних, моя онука залишила на торпеді авто маленьку колясочку, за якою мене потім впізнавали — просили сфотографуватися, обіймали та намагалися заплатити. Я, звичайно, гроші не брав, проте інколи привозив додому різні смаколики.

Зустрічалися дівчата, які їздили по місту та годували домашніх тварин. Були ті, які їздили по квартирах знайомих та поливали квіти. Деяким просто потрібна було якось доїхати на роботу, щоб мати кошти на життя. Проте найбільше мене зачепила історія бабусі, яка самостійно пройшла 15 кілометрів з Артема до Житомирської траси, щоб передати племіннику таблетки, які ніде не можна було купити. Я зустрів її на Борщагівській, коли вона поверталася додому, щоб нагодувати котика подруги. Дуже слабенька, але рішуча.

Все почалося ще на початку війни. Коли донька з онукою поїхали в Польщу, вони 2 місяці жили у волонтерському центрі, відправляли посилки в Україну, а я допомагав з логістикою. Донька відправляла гуманітарку, а я розвозив у штаби або роздавав людям. Коли вона повернулася, ми домовилися організувати власний фонд допомоги постраждалим після окупації. Зараз у нас команда з 15 людей, ми називаємося «Разом сила».

Перший раз ми поїхали у 2,5 людини — я, донька та маленька онучка. Другий раз було три авто, а на третій цілих сім, завантажених всім, чим тільки можливо. Ми заїжджаємо у двір та влаштовуємо таке маленьке свято: годуємо, одягаємо, розважаємо. Донька у мене стиліст за професією — вона підбирає людям речі, які їм будуть пасувати.

Попереду у нас аніматори та діджеї, які допоможуть створити правильний настрій. І навіть перукарі, адже це також дуже потрібно.

В дорозі я постійно оновлював стрічку – новин було багато, однак жодної хорошої. Я дуже хвилювався за сім’ю, бо була інформація, що орки пройшли до Житомирської траси. На останньому блокпості перед Білою Церквою, недалеко від воєнного аеродрому, нас вперше прискіпливо перевіряли наші військові. Поки нас допитували, над блокпостом щось пролетіло, сержант закричав: «Повітря!» і всі солдати хутко кудись зникли. Ми не розуміли що коїться, але вчасно встигли вимкнути світло в авто, щоб нас не помітили. Я думав, що якби окупанти запустили в блокпост хоча б одну ракету – мене б вже не було.

Однак саме переломний момент відбувся тоді, коли ми під’їжджали до Фастова. Коли ми під’їхали до одного із блокпостів нас не пустили, бо незадовго до нас на територію зайшла ворожа ДРГ. Частина групи була знищена, а інша розбіглася по полях. Нам сказали, що скоро вони вийдуть на дорогу і ми можемо просто не доїхати до Фастова. В той момент я задав своє перше дурне питання «Що ж нам робити?». Відповідь ми не отримали, проте нам все ж дозволити їхати далі.

Ще один наш блокпост під Фастовом також був закритий. Дорога була замінована і саме в цей час військові чекали «гостей». Довелося їхати назад тією ж дорогою та залишатися ночувати у місцевих. Наступний ранок почався з нових, вже вдалих, спроб доїхати до Києва, та розчинної кави. Це була найсмачніша кава в моєму житті.

Неймовірна енергетика людей, яких я перевозив. 99% пасажирів були в одному настрої — всім автобусом аплодували Чорнобаївці, раділи новинам та досягненням ЗСУ. Після однієї поїздки не зупинитися, затягує.

Я б хотів, щоб усі українці залишалися такими ж єдними, як у перші дні війни. Коли люди один одного підтримували та допомагали. Щоб не велися на пропаганду, не шукали зраду та не сварилися — ось тоді ми непереможні.

Мене звати Віталій, живу в Києві. Раніше у мене було активне соціальне життя — я займався електронною музикою, організовував різні заходи, мав декілька магазинів модного одягу.

Зараз моє життя зовсім інакше. Ми з донькою організували волонтерський штаб «Разом сила», в нашій команді вже 15 людей.  Кожного тижня ми збираємо гуманітарку та веземо її конвоєм в розбомблені міста, такі як Буча та Ірпінь. А зовсім скоро організуємо справжнє свято для діток — з аніматорами та подарунками.

Перше, що я зробив — евакуював доньку з внучкою до Польщі. Батько в мене у віці та має деменцію, тому я звичайно забрав його до себе. Ранок завжди починався однаково — наготував їжі на день, взяв зарядку та поїхав. Повертався я завжди за годину до комендантської, щоб встигнути погуляти з батьком. Перший місяць я не працював, всі мої поїздки були волонтерські. Грошей було мало, проте спільними з татом зусиллями ми могли купувати продукти та пальне. Завдяки йому все це стало можливим.

Одразу, коли дізнався, що через вік та інвалідність зброю мені не дадуть. Я не міг просто сидіти без діла, тому поїхав працювати. Як тільки побачив ціни на поїздки, я зрозумів, що більшості людям це не по кишені. Виконав одне замовлення і вирішив, що буду допомагати безоплатно. Я просто почав збирати їх та відвозив туди, куди міг. Спочатку своїм авто, а потім автобусом. За місяць я вивіз понад 1000 людей. Коли я евакуював рідних, моя онука залишила на торпеді авто маленьку колясочку, за якою мене потім впізнавали — просили сфотографуватися, обіймали та намагалися заплатити. Я, звичайно, гроші не брав, проте інколи привозив додому різні смаколики.

Зустрічалися дівчата, які їздили по місту та годували домашніх тварин. Були ті, які їздили по квартирах знайомих та поливали квіти. Деяким просто потрібна було якось доїхати на роботу, щоб мати кошти на життя. Проте найбільше мене зачепила історія бабусі, яка самостійно пройшла 15 кілометрів з Артема до Житомирської траси, щоб передати племіннику таблетки, які ніде не можна було купити. Я зустрів її на Борщагівській, коли вона поверталася додому, щоб нагодувати котика подруги. Дуже слабенька, але рішуча.

Все почалося ще на початку війни. Коли донька з онукою поїхали в Польщу, вони 2 місяці жили у волонтерському центрі, відправляли посилки в Україну, а я допомагав з логістикою. Донька відправляла гуманітарку, а я розвозив у штаби або роздавав людям. Коли вона повернулася, ми домовилися організувати власний фонд допомоги постраждалим після окупації. Зараз у нас команда з 15 людей, ми називаємося «Разом сила».

Перший раз ми поїхали у 2,5 людини — я, донька та маленька онучка. Другий раз було три авто, а на третій цілих сім, завантажених всім, чим тільки можливо. Ми заїжджаємо у двір та влаштовуємо таке маленьке свято: годуємо, одягаємо, розважаємо. Донька у мене стиліст за професією — вона підбирає людям речі, які їм будуть пасувати.

Попереду у нас аніматори та діджеї, які допоможуть створити правильний настрій. І навіть перукарі, адже це також дуже потрібно.

Неймовірна енергетика людей, яких я перевозив. 99% пасажирів були в одному настрої — всім автобусом аплодували Чорнобаївці, раділи новинам та досягненням ЗСУ. Після однієї поїздки не зупинитися, затягує.

Я б хотів, щоб усі українці залишалися такими ж єдними, як у перші дні війни. Коли люди один одного підтримували та допомагали. Щоб не велися на пропаганду, не шукали зраду та не сварилися — ось тоді ми непереможні.

Потрібно цінувати те, що в тебе є. Та робити задля перемоги все, що в наших силах.