Героєм першого випуску став драйвер з Одеси — Антон, який керував одним з автобусів в евакуаційній колоні з Маріуполя до Запоріжжя. Він розповів про свій досвід, який пережив на початку війни, та зміни у поглядах на повсякденне життя.

Мене звати Антон, в цьому році мені виповниться 34 роки. Працюю з Uklon давно, але основна моя робота — далекобійник. Я займаюся цим з 2010 року, тому точно можу сказати, що дорога для мене це все. Окрім цього, я займаюся фотографією та публікую свої роботи в інстаграмі, мені це подобається.

Я корінний киянин, але зараз живу в Одесі. Пам’ятаю як подумав, що було б круто пожити там десь з тиждень, подивитися чи сподобається, а тепер – живу тут вже два роки. Особисто для мене, Одеса може й туристичне місто, але дуже справжнє. Якщо вдатися в її атмосферу, відчуваєш себе своїм.

Перші дні війни я провів у евакуаційних рейсах: не вилазив з авто по 14-15 годин, це був тяжкий час. Займався евакуаціями з 24 лютого по 5 березня, поїзди шукав всюди — через знайомих, знайомих знайомих, волонтерські та водійські групи, веселе життя було.

Мені просто зателефонували люди, з якими я в гарних відносинах, сказали, що є така задача та запропонували спробувати. Я погодився. Це ніяке не геройство, просто в той час це було необхідно і все.

В мене було декілька евакуацій, але все ж таки Маріуполь — запам’ятався найбільше. Евакуація була призначена на 28 квітня, мені дали час зібратися і вже 26 числа я виїхав. Встиг ще до родичів у Київ заїхати, а далі звідти на поїзді.

Ми повинні були доїхати до Дніпра, а далі нас мали забрати. І десь в районі Кам’янського наш поїзд почали обстрілювати. Звичайний пасажирський поїзд. Десь о 12 годині ночі поїзд почав сильно хитатися та, коротше,  ми зрозуміли, що почалося.

Коли ми приїхали, нас поділили на групи по 4 автобуси, всього їх було 12. Наша колона пройшла (не без проблем, але пройшла), а останні почали обстрілювати. В якомусь сенсі мені пощастило, що я їхав першим.

В автобусі, який я вів, годин 10 була гробова тиша. І коли ми нарешті заїхали у Запорізьку область, в автобусі почалася, в гарному сенсі, істерика — там були прапори України!

Було страшно, потім цікаво, а потім – боляче. Страшно, тому що не розумієш, що на тебе чекає. Цікаво, тому що розумієш, що це якийсь новий досвід. Та боляче, тому що ти бачив цих людей. Це краще не переживати. Страх впереміш зі злістю та величезним бажанням відправити цих створінь туди, звідки вони ніколи не повернуться.

Почав більше цінувати те, що раніше пролітало повз. Життя як таке. Іноді навіть спеціально раніше виїжджаю, щоб просто покататися пустим містом. Воно якось запало в душу, мабуть.

Поки не думав про це. Мені здається, що це не скоро станеться. Буду робити те, що й зараз — радіти тому, що вже є. Прокинувся вранці у ліжку і ти вже щаслива людина. Тому що є ті, кому зараз набагато гірше.

Потрібно цінувати те, що в тебе є. Та робити задля перемоги все, що в наших силах.