Героєм цього випуску став драйвер з Бучанського району міста Києва — Григорій, який ризикнув життям, щоб доставити гуманітарку до Києва.

Важка дорога через наші блокпости та ворожі ДРГ в полі, військові, які чекають на «гостей» та заміновані дороги — про це та інші складнощі цієї поїздки читайте далі.

Мене звати Григорій, працюю з Uklon з 2017 року. А ще я фотограф на фрилансі, роблю весільні та дитячі фотосесії. Фотографія для мене – більше ніж хобі, але менше ніж робота. Планував зробити фотографію повноцінною роботою, та мені завадила війна.

Ми з сім’єю живемо в Бучанському районі, що під Києвом. Тому з перших годин війни ми чули кожний вибух. Я намагався не залишатися вдома: їздив у справах, мінімально брав замовлення по дорозі, разом зі знайомою завіз найнеобхідніше до тероборони. З сутінками ставало найважче, бо починали лупити найсильніше. А оскільки у мене єдиного з родичів був підвал, то першу ніч в мене ночували кум та ще шестеро людей.

Робота дуже допомагає, будь-яка. Я був певний, що якщо залишуся вдома – у мене поїде дах. Припускав, що російські війська увійдуть в моє містечко, але точно вірив – перемога за нами, це було сильніше страху.

25 лютого я прокинувся вранці від вибухів на Антонова. Я зв’язався зі знайомою, що жила поруч та вмовив її вийти з підвалу та поїхати до мене, адже зараз там було небезпечно. Але була ще задача: забрати цінні папери з її офісу, які треба відвести на Захід, Тож ми забрали знайому, папери, ще чотирьох людей по дорозі – та поїхали на Захід. Нам дуже пощастило, бо міст, через який ми вдень переїжджали річку Ірпінь вже тієї ночі підірвали.

В дорозі я постійно оновлював стрічку – новин було багато, однак жодної хорошої. Я дуже хвилювався за сім’ю, бо була інформація, що орки пройшли до Житомирської траси. На останньому блокпості перед Білою Церквою, недалеко від воєнного аеродрому, нас вперше прискіпливо перевіряли наші військові. Поки нас допитували, над блокпостом щось пролетіло, сержант закричав: «Повітря!» і всі солдати хутко кудись зникли. Ми не розуміли що коїться, але вчасно встигли вимкнути світло в авто, щоб нас не помітили. Я думав, що якби окупанти запустили в блокпост хоча б одну ракету – мене б вже не було.

Однак саме переломний момент відбувся тоді, коли ми під’їжджали до Фастова. Коли ми під’їхали до одного із блокпостів нас не пустили, бо незадовго до нас на територію зайшла ворожа ДРГ. Частина групи була знищена, а інша розбіглася по полях. Нам сказали, що скоро вони вийдуть на дорогу і ми можемо просто не доїхати до Фастова. В той момент я задав своє перше дурне питання «Що ж нам робити?». Відповідь ми не отримали, проте нам все ж дозволити їхати далі.

Ще один наш блокпост під Фастовом також був закритий. Дорога була замінована і саме в цей час військові чекали «гостей». Довелося їхати назад тією ж дорогою та залишатися ночувати у місцевих. Наступний ранок почався з нових, вже вдалих, спроб доїхати до Києва, та розчинної кави. Це була найсмачніша кава в моєму житті.

Кожний день життя – цінний, важливий та прекрасний. Незалежно від війни чи миру, треба цінувати момент. Раніше я не міг збагнути, як на Майдані можна було сміятися, та чому зараз солдати такі бадьорі та заряджені. А тепер розумію.

Восени ми з другом подорожували по Чернівецькій області, проте не завершили свою подорож. Ми домовилися поїхати туди знову навесні, але почалась війна і він пішов служити. Тому я поїхав туди з сім’єю. Я зробив декілька фото для друга та пообіцяв, що коли все закінчиться, ми з ним обов’язково поїдемо туди разом.